Тарас Антошевський: « Журналісти, які мислять, самі звертають очі в бік церкви» - 7 Июля 2010 - Персональный сайт
Воскресенье, 04.12.2016, 04:53
Приветствую Вас Гость | RSS
Главная | Регистрация | Вход
Мой сайт
Категории раздела
Законодательство Республики Дагестан [3]
Законодательство Ростовской области [2]
Законодательство Санкт-Петербурга и Ленинградской обл. [6]
Законодательство Хабаровского края [2]
Украинское законодательство до 1992 г. [7]
Украинское законодательство за 1992 г. [7]
Украинское законодательство за 1994 г. [15]
Украинское законодательство за 1996 г. [10]
Украинское законодательство за 1997 г. [13]
Украинское законодательство за 1998 г. [13]
Украинское законодательство за 1999 г. [11]
Украинское законодательство за 2001 г. [10]
Украинское законодательство за 2003 г. [18]
Украинское законодательство за 2004 г. [26]
Украинское законодательство за 2005 г. [33]
Украинское законодательство за 2006 г. [35]
Украинское законодательство за 2007 г. [41]
Украинское законодательство за 2008 г. [31]
Федеральное законодательство [27]
Законодательство Москвы [15]
Законодательство Республики Якутия (САХА) [2]
Законодательство Челябинской области [4]
Украинское законодательство за 1995 г. [10]
Украинское законодательство за 2002 г. [17]
Законодательство Краснодарского края [2]
Законодательство Московской области [7]
Законодательство Омской области [1]
Законодательство Республики Удмуртия [3]
Законодательство СССР [1]
Законодательство Свердловской области [2]
Законодательство Ставропольского края [2]
Законодательство Тюменской области [2]
Законодательство Ханты-Мансийского автономного округа [6]
Законодательство Ямало-Ненецкого автономного округа [1]
Украинское законодательство за 1993 г. [7]
Украинское законодательство за 2000 г. [10]
Украинское законодательство за 2009 г. [2]
Новости [51]
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 9
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа
Поиск
Календарь
«  Июль 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Архив записей
Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Главная » 2010 » Июль » 7 » Тарас Антошевський: « Журналісти, які мислять, самі звертають очі в бік церкви»
    15:39
    Тарас Антошевський: « Журналісти, які мислять, самі звертають очі в бік церкви»
    Ми бачимо в цій темі велику перспективу, адже релігійний туризм – це така потрібна українцям можливість трохи відволіктись від політичного і суспільного життя.

    Директор Релігійно-інформаційної служби України – про нові проекти, редакційні принципи та місію видання і про те, чи чекати від нової влади наступу на релігійні свободи.

    Релігійно-інформаційна служба України, що працює у Львові на базі Українського католицького університету, має багато спільного з «Телекритикою». Засновані в 2001 році, працюючи за рахунок ґрантів, обидві організації мали в той час справу з тематикою, якій у медіа приділялось непропорційно мало уваги в порівнянні з її суспільною значущістю. В обох сферах відтоді відбулись значні позитивні зрушення, однак виникло й чимало нових проблем, остання з яких – незбагненні наміри нової влади – тримає журналістів у стані напруженої невизначеності. Обидва видання поєднують прагнення працювати за стандартами й безсторонньо висвітлювати події у своїй галузі з виразною громадянською позицією та місією. Для РІСУ ця місія – допомогти церкві в її добрих справах, бути посередником між релігією і суспільством, руйнувати стереотипи.

    Ось і директор РІСУ Тарас Антошевський руйнує стереотипні уявлення про керівника релігійного видання, будучи людиною сучасною й відверто говорячи про речі, які є табу подекуди навіть у світській журналістиці. Сам він належить до греко-католицької церкви, однак РІСУ, на відміну від більшості своїх конкурентів, є позаконфесійним виданням, що висвітлює життя всіх релігій і конфесій, представлених в Україні, не оминаючи й важливих подій за кордоном. За це творцям видання часто дістається – від представників усіх релігій і конфесій. Адже не всі вони готові до публічності.

    Тараса та його гостинних колег, яких, попри належність до різних християнських церков, єднає небайдуже ставлення до релігійного життя в Україні, я відвідав у редакції РІСУ в приміщенні УКУ у Львові. В тутешній атмосфері немає нічого клерикального – і університет, і редакція радше нагадують затишну науково-дослідницьку установу десь «там», у справжній Європі…

    - Тарасе, з моменту вашого останнього спілкування з «Телекритикою» минув понад рік. Що нового в РІСУ?

    - Новий портал, нові проекти, ідеї, дуже серйозні виклики і грандіозні плани. У грудні минулого року ми запустили новий портал РІСУ , який відповідає сучасним вимогам до сайтів інформаційних агентств і тим навантаженням, які йому доводиться приймати на себе із зростанням аудиторії. usbrom.ru Змінилася структура, дизайн, «мотор» сайту, з’явились нові можливості, збільшилась кількість розділів, наших власних аналітичних текстів, інтерв’ю тощо. Змінились блоги: суттєво зросла кількість блогерів, і кількість статей у розділі – за перші три місяці роботи нового сайту їх кількість перевищила загальну кількість за попередні два роки. Тепер це найбільш коментований розділ порталу.

    Ми вивели окремий підпортал «Бібліотека», який має особливу популярність на свята, коли люди цікавляться текстами обрядових пісень. Ще один підпортал – «Релігійний туризм», щодо якого в нас дуже далекосяжні плани. Ми бачимо в цій темі велику перспективу, адже релігійний туризм – це така потрібна українцям можливість трохи відволіктись від політичного і суспільного життя. Зараз цей проект лише починає розгортатись. На ньому публікуватимуться матеріали про різні релігійні пам’ятки та цікаві місця, у майбутньому ж буде створена інтерактивна карта України, де можна буде, натиснувши на населений пункт чи регіон, побачити інформацію про об’єкти релігійного туризму, а також готелі, ресторани, крамниці. Звичайно, коли проект стане популярним, він може зацікавити й потенційних рекламодавців. Робитимуться й спільні проекти з туристичними фірмами. Власне, на Львівщині вже є зацікавлені компанії, які готові залучити нас до розробки маршрутів – як для релігійного туризму, так і для паломництва.

    Планується створення регіональних підпорталів – «Захід», «Схід» тощо, де публікуватимуться не такі значущі в масштабах України, але цікаві локальним аудиторіям матеріали. До їх створення збираємось залучити регіональних журналістів. Ще один наш великий план – робити електронний журнал. Зараз ми маємо готове технічне забезпечення, але ще не маємо достатніх коштів для того, щоб зробити це якісно.

    - Що це буде за видання?

    - В Україні немає жодного науково-популярного релігієзнавчого журналу. Є видання, які створюють науковці, але вони не є масовими і не відповідають вимогам сучасного ринку преси. Ми хочемо зробити якісний мультимедійний інтернет-журнал з інформацією про важливі релігійні події України і світу, якісною аналітикою, відеоматеріалами. Коштів на друк і розповсюдження ми не маємо, а електронний варіант зробити набагато простіше.

    Колись в Україні був такий журнал – «Людина і світ». Він був дуже високої якості, але в 2004 році держава вирішила, що це невигідно, й закрила його. Відтоді було кілька спроб створити або додаток до релігійного тижневика, або самостійний глянцевий релігійний журнал. За ці проекти брались дуже серйозні люди, та, на жаль, жоден із них не дійшов до запуску першого номера.

    - Журнал буде безкоштовним чи платним? І яка планується періодичність?

    - Платним. Ми будемо виходити з того, що, якщо комусь цікава ця тематика, він зможе заплатити гроші, еквівалентні вартості популярного друкованого журналу. Плануємо щомісячник, але є також інша ідея – почати зі щоквартальника, рік випускати його безкоштовно, а потім перевести у щомісячний і платний режим. Та спершу нам треба остаточно визначитись, яким ми хочемо його бачити.

    - Не боїтеся, що люди не захочуть платити за контент, вважаючи, що можуть прочитати достатньо цікавого на сайті РІСУ, причому безкоштовно?

    - Журнал не повторюватиме матеріали сайту, публікуватиме лише оригінальні статті. До того ж, його горизонти будуть ширшими. Як і наш сайт, він розповідатиме про всі релігії, і не тільки про українські, але й про світові події. РІСУ – неприбуткова організація, що утримується за рахунок ґрантів, і ми є одним із небагатьох ЗМІ, що не приховує своїх джерел фінансування. Тепер ми хочемо запропонувати якісне видання, за яке цільова аудиторія, яка цікавиться цією темою й хоче читати більше, думаю, зможе заплатити.

    - Чи можете ви кількісно оцінити потенційну аудиторію такого проекту?

    - Думаю, вона невелика. Можливо, навіть сотні людей, а може, й кілька тисяч. Але, якщо подивитись на вузькоспеціалізовані веб-ресурси, побачимо, що деякі з них мають кращі показники, ніж видання, що намагаються розповідати про все потроху. Люди, які цілеспрямовано приходять на цей ресурс, постійно читають його, бо хочуть бути в курсі саме цієї теми. Приклад, що спадає на думку – католицьке видання Credo з Поділля, яке за короткий час свого існування має чудовий рейтинг та якісну аудиторію. Воно популярне, бо воно – цікаве, його хочеться читати.

    - Галичина, – про всю Україну не говоримо, вона дуже різна, в тому числі дуже строката її релігійна мапа, – за рівнем релігійності, заангажованості населення в церковне життя близька до сусідньої Польщі. Чому ж, на відміну від Польщі, де чимало популярних і навіть прибуткових релігійних засобів масової інформації, тут немає нічого подібного?

    - Все ж відмінність є дуже суттєва. Навіть у комуністичній Польщі релігійні свята були святами державними, а церква була найсерйознішою опозицією до держави. Я пам’ятаю, як у дитинстві, в 70-х, 80-х роках, дивився польське телебачення – в них були програми про християнські свята, найбільші з них святкувалися на державному рівні! Церква відігравала там дуже важливу роль, і зараз, можливо, перебуває у гіршому становищі щодо впливу на маси, ніж за радянських часів. У нас плекалася дволикість: там ти член Компартії, бо це дозволяє тобі робити кар’єру; коли ж приходиш додому, таємно святиш паску, живеш підпільним церковним життям. Зрозуміло, що таке церковне життя ніяких газет не потребувало. При тому до війни у Львові з 150 українських видань значну частину становили церковні, і деякі з них були дуже популярні.

    Зараз є дуже добрі парафіяльні видання – можливо, найкращі, які є у Греко-католицької церкви зараз. Це невеликі проекти, але вони мають свою аудиторію й не залежуються – люди читають їх від початку до кінця. З дитячого додатку до самвидавної парафіяльної газетки вийшов журнал «Ангелятко», який став одним з найкращих видань для дітей в Україні. Натомість дійсно добрих і сучасних масових церковних видань немає.

    - Чому так? Хто винен?

    - Винна в цьому в першу чергу ієрархія: у неї немає розуміння необхідності створення такої преси. Коли кілька років тому запиталися, чому Українська греко-католицька церква, одна з найбільших у країні, не має свого центрального друкованого органу, глава церкви сказав: «а навіщо?». Він не бачив у цьому потреби. Звичайно, коли так, то ніхто не буде нічого робити. Коли знизу йдуть ініціативи, церква не висловлює готовності їх підтримувати. Священику чи єпископу легше знайти гроші на будівництво нового храму, ніж на видання, в якому його ще й можуть критикувати.

    А потім ми дивуємось, що одна брудна замовна стаття в обласній пресі робить фурор, виливаючи на церкву бруд, а люди вірять – бо не мають альтернативного джерела інформації. Від світських видань ми не дочекаємось великих матеріалів про церкву, це не їхнє завдання. А церковної преси – немає. Була газета «Арка», яка називалась релігійно-суспільним виданням, але вона так і не стала тим, чим мала бути – аналогом польського Tygodnika powszechnego. Зрештою, була Комісія з соціальних комунікацій, якої більше немає. Я до кінця не розумію, навіщо було її ліквідовувати, але такою була воля керівництва УГКЦ. Попри це все, церква може похвалитись чудовими медійними проектами, як, наприклад, аудіокниги Патріарха Любомира Гузара.

    - Але, поза тим, в Україні в принципі може бути масова християнська газета, телеканал, радіо? Чи є для цього ніша, потенційна аудиторія, попит?

    - Це щось схоже на християнську демократію. Коли під час соціологічних опитувань люди висловлюють ставлення до цієї ідеології, виявляється, що дуже багатьом вона подобається. Але партії з такою назвою нікуди не проходять, хіба що в місцеві ради. Стільки побожних, віруючих людей у країні – і така безбожна влада. Людина побожно живе в церкві, але безбожно – в суспільстві. І видання, яке мало би виправляти цю ситуацію, сприяти порозумінню, на жаль, немає.

    Хоча є прекрасні проекти – наприклад, православні мають канал «Глас». Там розповідають не лише про церковне життя і не лише церковною мовою, і його хочеться дивитися. В інтернеті особливо активне протестантське середовище: їхні форуми, сайти знайомств мають найбільшу аудиторію серед релігійних веб-ресурсів. Там люди знаходять альтернативне спілкування. І, до речі, що більше вони занурюються в це альтернативне спілкування у своєму середовищі, тим далі вони відсуваються від ЗМІ загального інтересу. Але інтернетом користується переважно молодь і люди середнього віку, для старших він менш доступний. Є ще дитячі християнські телепрограми, ті ж аудіокниги й багато інших якісних речей, які просто потребують грамотного піару.

    - Чи те, що ви висвітлюєте життя всіх конфесій, і не лише християнських, не створює вам проблем? У коментарях до ваших публікацій можна побачити масу претензій до вас із боку представників різних церков: мовляв, і тим дарма даєте висловитись, і тим дарма допомагаєте…

    - Звичайно, це створює незручності. Немає, напевно, жодної конфесії чи релігійної організації, яка б нас не дзьобала. Тому що кожен хотів би бачити щось своє. Колись протестанти висловлювали претензії, що ми, мовляв, мало звертаємо на них увагу. Ми просили їх присилати нам їхні новини, бо, на жаль, не можемо бачити всіх важливих подій, які відбуваються в їхньому середовищі. Останнім часом вони вже краще представлені в інтернеті, і ми можемо вибирати з їхніх публікацій те, що нас цікавить. Нас страшенно критикували за те, що ми запросили до ведення блога мусульманку Людмилу Маєвську. Але на всі ці претензії ми маємо що заперечити.

    Найгірше, коли на рівні підсвідомості в людини є небажання визнавати, що в світі існують інші люди з іншими думками. «Чому ви про них пишете? Якщо ви не будете про них писати, їх не буде!» – це все одно, що «якщо я чогось не бачу, то воно не існує». Але ж так не є! Можна заплющити очі, створити для себе гетто (або «канонічну територію») і вважати, що нічого іншого у світі немає. Але проблема людей, які прагнуть так поводитись, у тому, що вони не можуть протиставити нічого якісного неприємним для них процесам і тенденціям. Якщо на території, що належить до парафії священика, активізуються якісь нові релігійні організації, і люди починають іти до них – винен передусім священик, неспроможний втримати людей. І це не значить, що кожну нову церкву можна таврувати, називаючи деструктивною сектою.

    - Але ж повинна бути якась межа? З таким ліберальним підходом кожен пастор, що приїхав до України звідкись із Африки чи місць іще віддаленіших, згуртував навколо себе кількох людей і оголосив їх церквою, матиме доступ до вашого ресурсу. За якими критеріями ви відрізняєте церкви від «не-церков»?

    - По-перше, інформація відсіюється за масштабом. Ми цікавимось передусім загальноукраїнськими новинами, а якщо повідомляємо про місцеву подію, то вона повинна бути знаковою. Наприклад, якщо священик сільської парафії усиновив двадцятьох дітей, це цікаво. Якщо ж пастор приїхав і тільки починає проводити якісь заходи, в масштабі України це не подія. А ось нова церква, яка збирає на служіння 10-15 тисяч людей – це вже щось серйозне, це вже не жарти. Ігнорувати їх неможливо.

    - Чи є якісь релігійні групи, які ви все ж вважаєте сектами?

    - Слова «секта» ми не вживаємо. Хоча, як історик, я не бачу в цьому нічого поганого, тому що християнство також спочатку вважалося черговою єврейською сектою.

    Скажімо так, є речі, які, на нашу думку, належать до сфери бізнесу, а не релігії. Наприклад, моє особисте спілкування з Церквою саєнтології дає мені підстави вважати, що вона не є релігією. Це бізнес, який має певні релігійно-філософські, психологічні засади. Атеїзм не можна до кінця вважати релігією, хоча у Радянському Союзі він фактично нею був. Але писати про життя атеїстів… Згідно з принципом свободи совісті вони мають право на існування, я його не заперечую. Але ми пишемо про віру в Бога, а не відсутність віри. Якщо ці організації проводитимуть великий релігійний захід, ми, напевно, про нього повідомимо, бо не хочемо закривати очі на важливі події у цій сфері. І, що характерно, такі організації найбурхливіше розвиваються там, де традиційні церкви неспроможні забезпечити всі духовні потреби.

    - Яка ваша редакційна політика щодо конфліктів – як внутрішньоконфесійних, так і міжконфесійних? Адже їх багато, й доводиться висвітлювати…

    - Звісно, доводиться. Ми стараємось не пропускати таких ситуацій хоча б тому, що часом ці конфлікти для розв’язання потребують об’єктивного погляду збоку. Якщо конфлікт міжконфесійний, ми стараємось подати позицію всіх його учасників – за можливості, бо не завжди вона є, інколи одна зі сторін категорично відмовляється говорити. Багато церков не хочуть, щоб ЗМІ писали про їхні проблеми.

    Але тут є велика небезпека. Наприклад, одна зі сторін може бути неправа, але більш майстерно поводитись із інформацією. Ми, на жаль, не завжди спроможні глибоко дослідити конфлікт, хоча б тому, що в нас є кореспонденти далеко не в кожній області. Інколи просто не маємо достовірних джерел, достатніх для повноцінного проникнення в тему. Але робимо для цього все можливе.

    Часом, висвітлюючи такі конфлікти, нам удається налагодити конструктивні стосунки з представниками тих церков, які до того ставились до нас погано. Бували випадки, коли наш матеріал ставив крапку в тривалому протистоянні. Здебільшого йдеться про суперечки за церковне майно.

    Трапляється, що одній із сторін дуже не подобається, що ми висвітлюємо позиції всіх учасників конфлікту. Від однієї з новостворених релігійних організацій, – або, як кажуть, «сект», – ми навіть маємо прокляття. Але щось я не відчуваю, щоб воно діяло.

    - На вас часто тиснуть, вимагаючи, щоб ви не публікували невигідну для церков інформацію?

    - Справжнього тиску немає. Бувають прохання. А деколи ми самі, отримавши інформацію, притримуємо її, розуміючи, що з ситуацією ще не все зрозуміло. Нехай краще матеріал вийде пізніше, але ми з’ясуємо всі обставини до кінця. Це часто може вберегти і від спроб цілеспрямованого введення в оману, і від мимовільних помилок журналістів.

    Одним із принципів нашої діяльності є «не нашкодь»: повідомляючи про будь-що, ми прагнемо зробити це так, аби в результаті нашої інформації люди не розчарувались і не стали переконаними безбожниками. Щоб вони розуміли, що проблема, яка сталася, стосується людської частини церкви, а люди є люди, вони грішать; що вона стосується конкретної людини, ситуації, але не церкви загалом.

    - А як щодо аргументу «не лізьте в це, бо це – внутрішня справа церкви»?

    - Треба чітко розуміти, що є внутрішньою справою. Наприклад, був скандал із звинуваченнями священнослужителів у нетрадиційній сексуальній орієнтації. Ми про це не писали. По-перше, для того, щоб про таке писати, треба мати достовірні факти. По-друге, це був конфлікт між кількома священнослужителями, деякі з них намагалися його вивести на широкий загал. З’ясувати його справжні обставини і встановити суспільну вагу було неможливо.

    Інша річ – ситуація в Одесі, де на журналістів нібито насилали прокляття за те, що вони написали про розцінки на послуги церкви. Ця ситуація не внутрішня, а публічна: йдеться про відносини духовенства з мирянами. Це вже питання не внутрішньоцерковне, а суспільне, і журналіст може про це писати. Як і про випадки, коли громада збирає на храм, але будівництво храму стоїть на місці, натомість поруч росте будинок священика. Звісно, спершу варто спробувати вплинути на такого священика через єпархію, але, якщо не допомагає, тоді чом би не звернутись до преси? Тоді священнослужителі будуть розуміти, що за їхніми діями, які можуть бути не завжди правильними, хтось стежить, і краще усвідомлюватимуть відповідальність. Це те саме, що прозорість світської влади. Церква утримується коштом парафіян, і парафіяни мають право знати, куди йдуть їхні кошти.

    Є, звісно, частина діяльності церкви, яка є закритою до певного часу. Наприклад, священний синод, або обрання єпископів у католиків. Але за якийсь час ця інформація оприлюднюється. При цьому дуже важливо, щоб церкву не змушували відмовлятися від своїх канонічних правил і жити за політичними принципами. Навіть за законами демократії. Є випадки, в яких церква повинна керуватися виключно своїми законами. Але ніде в канонічному праві не написано, що не може мирянин, зокрема й журналіст, критикувати священика. А вже коли священик починає займатись політикою, він взагалі не має ніяких підстав обурюватись тим, що про нього говорять як про політичного діяча, а не про духовну особу.

    - Від релігійних журналістів я не раз чув нарікання на медіа, які женуться за скандальними, конфліктними новинами і не звертають уваги на конструктив. Чи відчуваєте ви диспропорцію інтересу ЗМІ і аудиторії на користь повідомлень про конфлікти?

    - Дуже часто журналісти, женучись за «швидко і сенсаційно», втрачають шанс зробити щось дійсно «цікаво і сенсаційно», а до того ж ще й якісно. Диспропорція справді є – часто дрібний скандальчик у церкві привертає більшу увагу медіа, ніж тема, над якою треба сісти й серйозно попрацювати. Редактор підганяє, журналіст поспішає, на виїзд на місце не має часу, тож не дивно, що нерідко цікаві і знакові події проходять повз журналістів. Є також і проблема нерозуміння релігійної специфіки.

    Але я помічаю, що релігійна тематика щораз більше з’являється у ЗМІ, і не лише у скандальному вимірі. Позитивні тенденції, безперечно, є. Журналісти, які мислять, які цікавляться не лише грішми та рейтингом, самі звертають очі в бік церкви. Вони перевтомлені політикою, насильством, злом, несправедливістю і безвідповідальністю, а релігія – це те, що може дати внутрішній спокій і моральне очищення. Тому я прогнозую ще більшу популярність релігійної тематики.

    - До речі, перед останніми виборами глава УГКЦ закликав вірян не голосувати проти всіх. Ви писали про це? Який резонанс мала ця подія у вашому середовищі?

    - Ми висвітлювали це, але не коментували, бо за традицією такі речі редакція не коментує. Власне, це був випадок, коли коментарів не довелося шукати – вони самі «прийшли» у вигляді статей та постів у блогах. Здебільшого люди просто не розуміли цієї заяви. Дещо згодом Блаженніший Любомир пояснив, що мав на увазі. Він трактує небажання обирати між одним і другим кандидатом як ухиляння від відповідальності. Але можна по-різному дивитись на це питання. У нас популярне поняття «меншого зла», але чи може християнин взагалі обирати зло – менше чи більше?

    Поза тим, проблемою подібних звернень є те, що навіть мудра думка може бути подана таким чином, що її не зрозуміє й неправильно потрактує аудиторія. Коли ти публічна людина і щось говориш для широкої аудиторії, ти маєш передбачати, як тебе зрозуміють, і подати так, щоб зрозуміли якнайкраще. Блаженніший Любомир Гузар вихований в іншому середовищі, інколи він висловлюється особливим, не кожному зрозумілим, чином – т.зв. діаспорна говірка. Цього разу він висловив свою позицію, яка була сприйнята як позиція всієї церкви, а в тих обставинах – ще й як заклик голосувати за певного кандидата.

    - Що ж, переміг той кандидат, який переміг, маємо ту владу, яка є. Чи не відчуваєте ви загрози релігійним свободам?

    - Я відчуваю загрозу, тому що ця влада не може підтримати, захистити будь-яку свободу. За своєю ідеологією, мисленням вона скерована проти свободи, зокрема й релігійної. Політики, які прийшли до влади, дуже хочуть наслідувати російський приклад ставлення до конфесій, надаючи привілеї одній або декільком із них. Але привілейовані церкви від того самі прогрють – навіть ті, які отримують нагороди й подяки за підписом Віктора Федоровича, – бо вони себе таким чином дискредитують. Вони також матимуть спокусу перетворитись на державне відомство із здійснення обрядів, і захищати свою діяльність чи бездіяльність за допомогою владного ресурсу, заважаючи конкурентам розвиватись. Натомість переслідувані, хоч і матимуть гірші умови для розвитку, пройдуть через ще одне випробування, а християнство під час випробувань загартовується. Тож не впадаймо в паніку.

    Але для церкви цей наступ на свободи також буде викликом – вона повинна знов нагадати політикам про те, що значить жити по-християнськи. Цього, на жаль, не було зроблено перед виборами. Коли всі кандидати наввипередки оголошували себе християнами, треба було скласти перелік принципів, які формують поняття «жити по-християнськи», і за пунктами перевірити кожного з цих політиків. Були поодинокі випадки – наприклад, голова Конференції римо-католицьких єпископів України архієпископ Мечислав Мокшицький сказав, що жоден із кандидатів не відповідає християнським засадам. Але це був окремий маленький голос. Плачевним у цих виборах, на мою думку, було те, що церковні діячі, підтримуючи того чи іншого кандидата, робили це не тому, що він як людина відповідає християнським моральним засадам, а заради своїх корпоративних інтересів, які цей кандидат обіцяв захищати. Церква не повинна чинити так.

    - У вас є внутрішня готовність ставати ще більшими дисидентами, ніж ви є, і протистояти цьому наступу на свободу?

    - Я з дитинства був дисидентом, хоча не завжди це було мудро Бути дисидентом, звісно, не самоціль. Мені б дуже хотілось у своїй професійній діяльності допомагати церкві бути моральним арбітром у цьому суспільстві. Яскравий приклад – послання Греко-католицької церкви, видане понад 10 років тому, але досі часто згадуване в пресі, про злочин затримування зарплатні. Журналісти часто кажуть мені, що подібних роз’яснювальних послань повинно бути більше. І я хотів би допомогти донести такі важливі речі до суспільства.

    - Маєте таку нагоду зараз, адже тема, про яку ви згадали, надзвичайно важлива і злободенна. Яка кара чекає на людину, яка скоює гріх, що волає про помсту до Бога, затримуючи зарплатню своїм найманим працівникам?

    - Я знаю багато прикладів, коли люди, які вчинили недобре, невдовзі зазнавали великих нещасть Можливо, прямого зв’язку й немає. Але є важливе поняття страху Божого. Якщо ти не платиш грошей своїм працівникам, а сам жируєш, то чи не боїшся ти, що тобі снитимуться вночі голодні діти? (Добрий метод залякувати бізнесменів, які часто є забобонними).

    Однак і нам не слід забувати, що гроші – це ще не все, і не найважливіше що є в цьому світі. Вони допомагають робити багато хороший речей. Але часто я не можу зрозуміти, чому журналіст ображається, що є порушення свободи слова, якщо більшу частину своєї зарплати отримує в конверті. Бо якщо є «лівак», значить є таке замовлення, а тоді ЗМІ стає «джинсовою» фабрикою, а не рупором свободи думки.

    Категория: Новости | Просмотров: 87 | Добавил: ofrobs | Рейтинг: 0.0/0
    Всего комментариев: 0
    Copyright MyCorp © 2016
    Создать бесплатный сайт с uCoz